Декоративно-ужиткове мистецтво Близького Сходу

аборона зображувати божества зумовила відсутність релігійної темати­ки в образотворчому мистецтві цього культурного регіону, що призвело до обмежень у відтворенні людини та інших живих осіб. Але» починаючи і XI ст., їхні образи дозволяють включати в орнаментацію предметів, що використовувалися в побуті. Таким чином з'являється своєрідне, строкате й чудове декоративно-ужиткове мистецтво Близького Сходу.
Найбільшого розвитку національна живописна традиція набула в їраці, де сюжетний живопис існував протягом усього Середньовіччя.
у Багдаді починає розвиватися мистецтво книжкової мініатюриІ розквіт якого припадає на XII XIII ст. Це лаконічні й місткі ілюстрації до наукових трактатів; сповнена життєвої виразності мініа­тюра до рукопису XIII століття «Макамат» аль Харирі; ілюстрації Як’я аль Махмуда та ін.

Північно-іранській мініатюрі притаманна урочиста парадність («Книга пісень», 1218—1219). У кінці XIV ст. у Багдаді працював тонкий колорист і майстер композиції книжкової мініа­тюри Джунаїд Султані.

Батьківщиною турецького кера­мічного мистецтва називають турецьке місто Ізиік. Упродовж XV— XVIII ст. попит на ізнікські кахлі був величезний. Кахельні плити різнилися і за формою (прямокутні» шестикутні, зірчасті тощо), і за оздобленням, їх колір — біло-блакитний, синій, сірувато-зелений, фіолетово- брунатний, бірюзовий, томатно-чер­воний, рожевий, кораловий. Дуже часто малюнок кахлів являє собою вже знайомі вам арабески (склад­ний візерунок, побудований на по­вторені чи помноженні одного чи кількох елементів — геометричних фігур, рослинних мотивів; у малю­нок арабески можуть бути вплетені написи, зображення тварин, птахів, людей і фантастичних істот), що іноді містять цитати з Корану, роз­пис квітів — лотоси, троянди, ромашки, гіацинти, півонії, гвозди­ки, тюльпани, дзвоники, кипарисові гілочки та фрукти. 

Ізнікська кераміка, яка крім кахлів дала світові яскраві взірці предметів побуту - блюда, дзбани, глеки, вази, підсвічники, — продемонструвала, як може «звучати»колір, відображаючи природу. Саме ізнікська кераміка справила вплив на майоліку Падуї та вироби дельфтського фаянсу (XVIII ст.).

У XIII—XIV ст. наступає розквіт декоратив­но-ужиткового мистецтва у Сирії, столиця якої Дамаск уславилася своїми тканинами. Орнамен­тально узагальнені, ці тканини з вовни та шовку вражали вишуканістю: візерунок зазвичай скла­дався з медальйонів (кругів, овалів) із зображен­ням апофеозу царської влади або сцен мисливства.

На паперовій основі вироблялися шовкові тка­нини, що відблискували золотом — атлас, окса­мит, для орнаментації їх використовувалися мотиви рослинного і тваринного світу, сцени з епосу тощо.

Але, без сумніву можна сказати, що з усіх видів мистецтва, пов’язаних ж ісламською традицією, найбільшу славу здобуло килимарство. Це ремесло сягає корінням у глибоку давнину, про що свідчить згадка в тексті Біблії та найдавніші килими з тих, що збереглися, бони датуються VI—V ст. до н.е. Килими, замінивши циновки та шкури тварин у шатрах кочовиків, поступово стають складнішими, їх починають ткати в різних районах Туреччини, Кавказу, Персії, в Центральній Азії, Індії. Давні мануфактури існували також в Іспанії, Північній Африці та Єгипті. Здебільшого килими робили з вовни, а найвишуканіші — із шовку. .

Основні типи килимів (турецький та перський) відрізняються один від одного. У турецьких (їх ще називають кавказькими, центральноазій- ськими) килимах використовувався переважно геометричний орнамент. На перських килимах ткали квіткові орнаменти (траплялись також сцени полювання), що вирізнялися різноманітністю кольорової гами та ретельніс­тю виконання.